"Зранку прокидаються ліхтарі..."
Мовчанка...Довкола все,ще переповнене натхненням сновидінь, а чиїсь ноги вже пускаються в танок із зажеврілими струменнями холодної земної поверхні...Без кінця, і без краю, вибиває електричний струм заіржавілих тролейбусних світів...В одинокій квартирі ,як завжди порожньо!
Весела компанія повертається з нічних куртизанських прогулянок...Безчестя живе в кожному з нас...Чому ж ми звинувачуємо когось?
Листопадові долоні огорнули невідомі плечі....Мужні і сильно-слабкі...Маленька дорога веде у простір, де чешуться від вошей думки...Безодня...Океанська холодна далечінь...Заховайся в панцир черепахи, там тебе ніхто не посміє знайти...Відлунюється ехом голос скривдженого галантного створіння, порваного на шмаття оскаженілими псами....Хтось коли-небудь запитував себе, чому маленьке новонароджене цуценя, через декілька років кидається на тебе з піною у роті? Певне тому що колись кинутому на призволяще матириними граблями немоляті, в осиротілому будинку не було чого поїсти...Нам ж весело було з ним гратися...Але, ігри закінчується і починається гірка жорстока призма ...І коли в сиротинці лються сльози при погляді на людину, котра принесла підгорілої несмачної каші, яку навіть волоцюга не хоче їсти - велика, зла вівчарка, в своїй душі шукає притулку під чистим крилом...
Зранку прокидаються ліхтарі! Це такі люди, яким не байдуже...Через це вони дуже сильно хворі....Їх з'їдає погана клітина, а потім серце зупиняється...І вони потрапляють в неосяжну пейзажну місцевість, де всім добре, але доброта часто набридає...Така наша людська манірність...
Повертаємось знову до грунту...Кладемо своє підборіддя в чиїсь поцілунки...Зриваємо одяг з уже оголених тіл...А потім обезчещуємо душу в морозних дощових цвинтарах...
Давайте падати до смердючих ніг, давайте влаштовувати оргії серед могил....Ні? Тоді, мовчіть коли хочете зі своїх писків вимовити хоть слово брехні...
Звинувачуєте когось у тому чого він не робив...Колись в паралелі ви огорнетеся всім тим лайном, що вилили на безневинну людину...
Знаєте, я вночі прокидаюся: як завжди щебече лайливий мультфільм, під який засинає мій стомлений мозок, горить світло, яке здебільшого ненавиджу...Безлад, зав'явші квіти, переповнена непотрібними речами кімната...Все так виводить, але, рятує одне - поруч сопить мені на вухо мій власний ліхтар...Мені подарувала його та занедбана роками доля...Цей ліхтар дуже особливий, він зроблений з чужоземної метеоритної речовини і запалюється від мого божевілля...Він поглинає мою злість, погані думки, пропащі справи, яких я теж накоїла доволі...Ліхтар знає де ховається потаємна моя сутність, він туди часом заходить, але надовго не затримується...Тяжко там...Жити практично неможливо...Так, можна тільки прийти погостювати...
Стільки поганських справ коїться довкола, нам залишається тільки не забувати запалювати свої ліхтарі...
Запали вогонь від свого серця...